Походження океанів в геотектоніці
Питання про походження океанів здавна викликає величезний інтерес і широко дискутується у науковому середовищі.
Всі існуючі точки зору в першому наближенні можна звести до трьох груп гіпотез: 1) сучасні океани мають давнє походження і є реліктами первинного праокеану; 2) сучасні океани – продукт порівняно недавнього обвалення і базифікації континентальної кори; 3) сучасні океани виникли в результаті розсуву континентальної кори, починаючи з юрського періоду [Вегенер, 1984; Земля, 1974; Тарлинг, Тарлинг, 1973; Уеда, 1980; Унксов, 1981].
Для розуміння механізму виникнення і розвитку океанів найважливішім є наступні факти. Всі сучасні структури океанів дуже молоді, вони виникли і розвивалися протягом останніх 150-180 млн. років, причому вік як осадочного чохла, так і базальтів, які його підстилають, відмолоджується в напрямку від окраїн океанів до осьових частин серединно-океанічних хребтів, де осадки практично відсутні і відбувається вилив сучасних базальтів. Інакше кажучи, тут у результаті новоутворення кори і розсуву (спредінгу) літосферних плит відбувається формування сучасної океанічної кори.
Аналогійні процеси відбуваються й у ряді рифтових зон (рифти Червоного моря, Каліфорнійської затоки й ін.), які можуть бути сучасними аналогами початкових стадій розвитку давніх океанів.
У зонах субдукції активних крайових частин океанів (Тихого, меншою мірою Атлантичного та Індійського) уздовж нахилених під континент сейсмофокальних зон Заварицького-Беньофа відбувається занурення кори океанічного типу до мантії з її подальшим переплавленням.
Домінуюча в даний час гіпотеза спредінгу, як провідного процесу в утворенні і розвитку сучасних океанів, в її первісному виді була сформульована в 50-і роки англійцями Ф.Вайном і Дж. Метьюзом.
При її створенні вони використовували вищенаведені факти. Відповідно до цієї гіпотези, у рифтовій зоні серединно-океанічних хребтів здійснюється постійний процес розтягання земної кори і формування розсуву. Останній постійно заповнюється базальтовим розплавом, який піднімається з близько розташованої астеносфери, Це фіксується магнітним полем відповідної епохи, яке виникає у черговій порції виверженого розплаву.
Триваюче розсування послідовно переміщує новоутворені пластини в боки від серединного хребта, чим обумовлена строката будова дна океанів і збільшення віку порід при віддаленні від осьових частин серединно-океанічних хребтів.
Ця гіпотеза добре пояснює існуючу геологічну подібність ряду материків, які розділені нині океанами, наприклад, Африканського, Південноамериканського, Австралійського, Індостанського.
З іншого боку, їй не суперечать особливості будови пасивних окраїн Атлантики чи Індійського океану, початкові стадії розвитку яких пов’язані із стоншенням і розмивом континентальної кори в умовах континентального рифтогенезу (стадія рифтингу) і наступним новоутворенням океанічної кори в умовах спредінгу спочатку у межах вузької смуги на зразок Червоного моря чи Каліфорнійської затоки з прогресуючим розширенням рифтової структури до розмірів океану.
Однак, є безперечні дані про те, що світовий океан має істотно давніший вік і утворився вже в ранньому докембрії. На це вказує наявність фрагментів океанічних структур (типу острівних дуг і задугових басейнів) в архейських зеленокам’яних поясах Австралії, Африки, Північної Америки.
Більше того, геологічні особливості Тихоокеанського рухливого поясу, який обрамлює Тихий океан, доводять, що ця структура існує і розвивається в подібних геодинамічних умовах щонайменше з пізнього докембрію, тобто не менше 1 млрд. років. Це свідчить і про давність самого Тихого океану, геоструктурна позиція якого, незважаючи на можливі зміни його розмірів чи форми, залишалася постійною протягом багатьох сотень мільйонів років.
Нарешті, про давність океанів свідчить присутність давніх (пізньопротерозойських, рифейських, ранньопалеозойських і т.д.) офіолітів у багатьох складчастих поясах. Таким чином, поряд з молодими океанами, які були утворені у мезозої (типу Атлантичного), існують і давні океани, такі як Тихий океан.
