Ендогенні режими і стадії континентального рифтогенезу
На основі вивчення системи Східно-Африканських рифтів, В.Г.Казьмин [1987] пропонує наступну стадійність еволюції континентального рифтогенезу:
утворення неглибоких западин із флексурними обмеженнями чи грабенів, розсування в межах яких не перевищує сотень метрів, стоншення континентальної кори не відбувається;
зародження осьової зони , її ускладнення і розвиток, розсування складає до 20-40 км, земна кора стоншується в 1,3-1,5 разів, занурення дна грабена складає 2-3 км;
значне стоншення кори (у 2 і більше рази) з утворенням локальних розсувів і рифтів, розсування досягає 80-100 км, амплітуда вертикальних рухів чи занурення дна рифту – 4-5 км; при подальшому стоншенні континентальної кори може відбутися її розрив і розпочатися формування нової океанічної кори.
Найважливішим механізмом формування рифтів є розтягання земної кори, яке може досягати амплітуди у десятки, сотні, а в окремих випадках тисячі кілометрів. Такі розсування можуть бути обумовлені тільки механізмом взаємодії літосферних плит. Стоншення кори досягається за рахунок сумарного ефекту взаємодії кількох механізмів: зсувів по круто падаючих скидах, обертання блоків, обмежених скидами, заповнення розсувних тріщин базальтовим матеріалом (механізм “розсіяного спредінгу”).
Цей процес охоплює значний проміжок часу: інтервал від закладання континентального рифту до початку океанічного спредінгу може складати десятки мільйонів років (Червоне море – 35 млн. років, Аденська затока – 30 млн. років).
На ранній стадії рифтогенезу поверхневі деформації виражаються в утворенні найпростіших структур розтягання (скиди, елементарні грабени) часто не зв’язаних між собою, які утворюють ніби окремі ланки майбутньої рифтової системи (рифт Тана в Ефіопії, Рейнський грабен).
На наступній стадії вони об’єднуються в єдину систему, при цьому важливу роль грають трансформні розломи, які часто усападковують давні порушення у фундаменті рифту, який формується (Байкальська рифтова система). У рифтах з корою, що стоншилася на 25% і більше (Ефіопський рифт) відбувається утворення осьової зони, яка має кулісну будову.
Вона вже є прообразом майбутніх спредінгових зон. З її утворенням розвиток трансформних розламів отримує новий імпульс, що особливо яскраво виражено в океанічній корі. Таким чином, основні елементи майбутнього океанського рифту зароджуються вже на континентальній стадії.
На думку М.Казьмина [1987], рифтогенез не пов’язаний з якимись місцевими причинами, а обумовлений розтяганням великих областей земної поверхні, що істотно відрізняється від загальноприйнятої точки зору.
Раніше вважалося, що утворенню рифтів передує розвиток склепіннєвого підняття, однак на прикладі Східно-Африканської рифтової системи було показано, що такі підняття виникають не перед, а під час розвитку рифту. Є.Є.Мілановським [1983] доведене існування рифтів, не пов’язаних із склепіннями (щілинні рифти).
Початок формування рифтів Червоного моря й Аденської затоки, які становили собою неглибокі западини, що розташовувалися на рівні моря, не пов’язаний з утворенням склепіння, яке розпочалося 10-15 млн. років пізніше. Показано, що лінзи аномальної мантії виникають в результаті розтягання літосфери, а не є причиною такого розтягнення.
Таким чином, рифти можна розглядати як лінійні зони деформацій літосфери, які виникають у результаті впливу регіональних розтягальних напружень. Їх причиною, скоріше всього, є глобальна конвекція в мантії, приурочена до астеносфери, яка має знижену в’язкість.
При цьому, за експериментальними даними, напруга, створена в літосфері астеносферною конвективною течією за рахунок в’язкого тертя, на порядок перевищує міцність літосфери (5х108 і 5х107 дин/см2 відповідно). Тим самим у зонах висхідних конвективних рухів забезпечується розкол літосфери і формування рифтових систем. Зрештою це й призводить до утворення і розширення океанів. Цей процес має імпульсний (безперервно-перервний) характер з інтервалами між епохами рифтогенезу 35-40 млн. років.
