Кайнозойська ера (ератема, група) для Історичної Геології
Кайнозойська ера (ератема, група).
Це новий етап геологічної історії Землі. Ера нового життя, що триває ще й зараз. Її початок відбувся 66 млн. р. тому. В цей час пройшов новий цикл геологічних процесів, що змінили й ускладнили структури земної кори й створили сучасну фізико-географічну обстановку.
В кайнозої склався органічний світ в якому ссавці грають провідну роль; з’явилася людина, а її діяльність стала геологічним чинником. Спочатку кайнозой поділявся на два періоди: третинний та четвертинний; третинний включав палеогеновий та неогеновий; з 1960 року Міжнародний стратиграфічний комітет вирішив ділити кайнозойську еру на три періоди: палеогеновий, неогеновий та четвертинний (антропогеновий).
Палеогеновий період (система) виділив в 1866 році німецький геолог К. Науман. Початок 66 млн. р. тому, тривав 41 млн. р. Поділяється на три епохи з власними назвами: рання – палеоцен, середня – еоцен, пізня – олігоцен. Більш дрібне розчленування відбувається за місцевими схемами. Нещодавно розроблені зональні стратиграфічні схеми за нанопланктоном, форамініферами та іншими групами мікрофауни, які іноді дозволяють проводити детальні й далекі кореляції.
Традиційний поділ палеоцену на датський, монтський та танетський віки (яруси); еоцен – кіпрський, лютетський та пріабонський; олігоцен – рюпельський та хатський. Поділ на світи відбувається окремо для кожного регіону тому, що палеоген фаціально дуже різноманітний. Є фліш, піщано-глинисті моласи, зоогенні (зокрема нумулітові вапняки, алеврити, сланці, мергелі, глини, піски та пісковики з глауконітовими або фосфоритовими конкреціями, опоки, трепели, спонголіти, вулканогенні та туфогенні породи. Серед відкладів континентального походження поширені лімнічні вугленосні породи.
Органічний світ
Серед більшості спеціалізованих до провінцій та глибин видів, існувала велика кількість космополіт них форм мікроорганізмів, що були пристосовані до життя в різних умовах: протисти – форамініфери та радіолярії.
Перші планктонні й бентос – утворювали товщі потужністю до десятків метрів; радіолярії й губки також могли утворювати породи – радіолярити та спонголіти; діатомові водорості – діатоміт. Корали були численними й утворювали рифи.
Сучасні рифові масиви почали свій розвиток з еоцену.
Часто зустрічались двостулкові та гастроподи, деякі з останніх засвоїли наземні умови.
Головоногі майже зникли. Брахіоподи – залишились реліктові форми теребратулід, лінгулід та рінхонелліди. Поширеними були моховатки та морські їжаки. Остракоди (нижчі рачки) заселяли морські, солонувато водні й прісні водойми. Комахи зустрічаються зрідка, але в бурштині з Прибалтики визначено рештки 3000 видів. Риби – костисті (лососеві, окуневі, тріскові тощо); хрящові (скати, акули – Carcharadon). Ссавці та птахи переважали (амфібії та рептилії нечисленні). Ссавці панують в повітрі, на землі й у воді.
Вони спеціалізувались за способом руху, харчування (кінцівки та зуби); збільшувались розміри тварин – Indricotheria – досягали 5 м висоти. Великі хоботні, мастодонт та динотерій мали бивні у нижніх щелепах. Носорогоподібні диноцераси мали три пари рогів та ікла. Численними були архаїчні непарнокопитні, парнокопитні, примітивні гризуни, хижаки, комахоїдні та зайцеподібні.
Серед рослин – покритонасінні (квіткові) – представлені більшою частиною сучасних родів дерев, кущів, трав. Серед голонасінних – тільки хвойні були численними. Нижчі рослини мали скелет з кременю у діатомових та сілікофлагелят; та карбонатний – нанофосилії (коколітофориди).
Загальна характеристика періоду: На початку Євразія та Америка з’єднувались через Берингею. В південній півкулі існували окремо частини Гондвани: Африка, Індо стан, Південна Америка; повне відокремлення Антарктиди від Австралії та Південної Америки відбулось в другій половині палеогену.
Існували всі океани. Але їх контури відрізнялись від сучасних. Між південними й північними материками існувало море – океан Тетіс. Різновікові складчасті споруди материків покривав на широких просторах платформний чохол.
Геосинклінальний розвиток продовжувався в Середземноморському й Тихоокеанському поясах, але значно скорочені після кіммерійських й ларамійських складчастих рухів.
Палеоген – час проявів Альпійської складчастості, що почалась ларамійською фазою наприкінці крейди. Після спокійного розвитку на початку, в першій половині, в кінці еоцену посилились альпійські складчасті рухи.
Найбільш інтенсивними вони були в області Тетісу, де призвели до росту піднять й до зміни у накопиченні флішових та вулканогенних осадків – моласовими товщами, які відкладались в міжгірських западинах та передгірних прогинах, які обмежувались розломами. Зі складчастими рухами палеогену пов’язані основні, ультраосновні, а найчастіше кислі інтрузії в багатьох регіонах Тетісу.
Особливості палеогенової тектоніки були розколи земної кори та рухи за цими розколами. Розломи впливають на формування контурів континентів й ускладнюють їх внутрішню будову.
Рифтові зони виникають в Гренландії, Гіндустані, в Східній Африці система рифтів простягається на 2500 км (майже меридіональна з другої половини палеогену). Формування цих зон супроводжувалось вулканізмом.
В палеогені припиняється траповий магматизм на плато Декан. Вулканізм цього часу відомий в Камеруні, Нігерії, Ісландії. На північному-заході Західно-Тихоокеанської геосинклінальної області продовжується формування Чукотсько-Катазійського вулканогенного поясу.
Короткотермінова регресія кінця крейди змінилася в палеогені трансгресією, яка свого максимуму досягла в еоцені.
Це була остання велика трансгресія в історії Землі. Море з геосинклінальних поясів та океанів досягло півдня Східної Європи, інгресувало в межі герцинід Західної Європи, досягло Середньої Азії, Тургайського прогину та Західного Сибіру; покрило низовину Міссісіпі, Флориду; на північ та захід Африки, Аравійський півострів.
В Арктиці ця трансгресія переважала крейдову. В кінці палеогену відбулась регресія моря, яке лишає майже всі континенти.
Платформи: Євразія. Тут більша частина являла собою континент. Море поширилось на захід та південь Європи, захід Азії. Воно простягалось від Півдня Англії (на заході) до правобережжя Сирдар’ї (на сході).
На півночі море доходило до Північно-Німецької западини, півдня Середньоросійської та Приволзької височини. Через тургайську протоку з’єднувалось з морем Західного Сибіру. На півдні Європейської частини СНГ палеогенові відклади – переважно дрібнозернисті теригенні осадки, карбонати розвинуті лише на півдні.
Потужності палеогену від 150 до 200 м. В ДДЗ та на Приволзькій височині розвинуті: глини, карбонатні породи – пачки мергелів є лише в еоцені (київська світа). Є прошарки з глауконітом та фосфоритові конкреції.
Склад порід, маса решток організмів з кременевим скелетом й комплекс дрібних форамініфер свідчать про помірну температуру води. На південь збільшується карбонатність та потужність відкладів палеогену.
В околицях Бахчисараю палеоцен та еоцен складені переважно мергелями та вапняками, з масою форамініфер та молюсків, є прошарки глауконітових вапнистих пісковиків. Олігоцен – глини з прошарками пісків та пісковиків. З конкреціями сидериту. Тут численні черепашки молюсків, остракоди, луска риб.
Для цього розрізу характерна тонка зернистість, перевага карбонатних порід в нижній частині й теригенних в верхній частині; комплекс рештків теплолюбної морської біоти.
Це свідчить про довготривале опускання території та існування тут мілководного теплого моря , яке ще більше зміліло в кінці палеогену.
В деяких ділянках басейну склались своєрідні умови: в Передкавказзі в глибоких частинах моря на початку олігоцену відкладалась монотонна товща піщано-глинистих осадків, багатих вуглеводнями (низи майкопської серії).
В олігоцені відбулась регресія, яка викликала повне осушення північної частини басейну де осадконагромадження йшло в континентальних умовах.
Туранський та Західносибірський середконтинентальні басейни були не глибокими (мілководними); більшу частину періоду вони з’єднувались з відкритими морями: відповідно, з Тетісом й бореальним морем Арктики.
В Західносибірському помірно холодному басейні накопичувались піщано-глинисті відклади; в еоцені – товща кременевих порід: діатоміти.
Опоки, кременисті глини й мергелі. Верхньоолігоценові відклади на більшій частині території ( від Тазівської губи до Аральського моря) – континентальні піски й глини з прошарками бурого вугілля, свідчення пізньоолігоценової регресії.
На півдні в цей час збереглося море: плато Устюрт (прибережні відклади); в Кизил-кумах – нормально морські умови. На крайньому півдні Тургайського басейну (Таджикистан, Туркменія) в палеоцені та еоцені відкладались морські карбонатні породи з масою вустриць. Які тут були керівною стратиграфічною групою.
В олігоцені тут відкладались червоноколірні континентальні теригенні відклади за арідних умов.
Розрізи Ферганської долини: Тут існувала затока, яка заходила далеко на сушу; часом вона втрачала зв’язок з Туранським морем і тоді в ньому відкладались гіпси й червоноколірні породи.
Подібні розрізи з характерними видами вустриць, що простежуються на території Афганістану та Північного Ірану.
На схід від морських басейнів на широких просторах материка були континентальні умови. У континентальних западинах накопичувались піщано-глинисті осадки. Місцями з ефузивами й прошарками вугілля.
Великі западини були на території Монголії та Північно-Східного Китаю; западини меншого розміру були в басейні р. Амур. В олігоцені потужності осадків в багатьох континентальних западинах збільшуються.
Що пов’язують з початком активізації земної кори. Максимум якої відбудеться пізніше в неогені.
В цілому Азія в палеогені являла собою невисокий, місцями горбистий, суходіл, до якого зі сходу примикала гірська система, утворена мезозойськими складчастими рухами. Широка південно-західна окраїна континенту була шельфом мілкого моря, що трансгресувало з Тетісу.
Через Тургайський прогин в палеоцені та еоцені це море з’єднувалось з мілким морем Західносибірської низовини.
Максимум трансгресії приходився на еоцен. В олігоцені більшість шельфових зон осушилася й нагромадження осадків відбувалось в континентальних й прибережних низовинах.
На заході континенту (Баронська низовина, Франко-Бельгійська западина, південно-східна Англія) збоку Атлантичного океану відбувались численні інгресії в низовинні прибережні зони.
НА східній більше підвищеній частині континенту утворилися западини, де в умовах алювіальних озерних, іноді арідних рівнин йшло осадконагромадження, місцями з вулканізмом.
Північна Америка – тут є три великі області палеогенових відкладів: південно-східна, внутрішня та арктична.
На південному сході континенту морські відклади займають вузьку смугу вздовж атлантичного узбережжя, півострова Флорида й широко розповсюджені північним узбережжям Мексиканської затоки: глауконітові піски та пісковики з численними морськими молюсками й форамініферами.
Товщі містять пачки вугленосних порід прибережно-морського генезису. Внутрішня частина континенту області Великих рівнин) й в западинах Скелястих гір – континентальні відклади великих потужностей.
Палеоцен представлений піщаною вугленосною товщею з окремими прошарками морських відкладів. Вони згідні з континентальними крейдовими відкладами з масовими оріктоценозами динозаврів. Еоцен – червоноколірні пісковики й конгломерати.
А також тонкошаруваті озерні часто сапропелеві глини та сіроколірні пісковики. До олігоцену віднесені ясно-сірі пісковики з прошарками туфів та глин. Загальна потужність палеогену до 6 км.
Осадки складені продуктами руйнування Скелястих гір, що були створені ларамійськими рухами. Палеогенові відклади Великих рівнин містять численні рештки хребетних, що мають тут біостратиграфічне значення.
В Арктиці палеоген представлений континентальними, іноді вугленосними відкладами. Лише на сході Гренландії в верхній частині палеогену розповсюджені прибережно-морські теригенні товщі. В деяких районах – покрови базальтів.
Палеогеографія Північної Америки – в палеогені це досить пересічений материк; його південний схід – мілкі теплі шельфові моря. Північ – низовина; Захід – меридіонально витягнуті гірські хребти, що утворились в кінці мезозою. До них примикали алювіальні рівнини.
Досить теплий й вологий клімат сприяв вугленакопиченню.
Частини колишньої Гондвани
Південна Америка – в палеогені більша частина материка являла підняту сушу, що була обмежена на заході вузькими береговими хребтами.
Створеними кіммерійською складчастістю. В центральній частині континенту формувались озерні й болотяні осадки: алеврити, піски, глини з обвугленою деревиною й торфом.
На південь континенту в еоцені просувалось море – де відкладались мілководні піски й глини патагонської серії Південної Америки.
Періодично море відступало. Що призводило до утворення вугленосних товщ.
Африка й Аравійський півострів – По краях континенту відбувались морські трансгресії. Найбільш значні на півночі. Максимум трансгресії приходився на еоцен. На півночі формувалась карбонатна товща переважно форамініферова, часто нумулітові вапняки; на заході та сході континенту накопичувались глинисто-карбонатні товщі. В центральній частині континенту в кінці палеогену утворились великі депресії. Які заповнювались континентальними відкладами. На сході (Ефіопія. Південь Аравійського півострова) відбувались локальні трапові виливи, викликані закладанням рифтової системи.
Гіндустан – по краях – морська трансгресія (відклади: піски, глини, карбонатний мул). В прибережних зонах морські умови чергувались з континентальними й лагунними. В олігоцені північних розрізів є конгломерати, що свідчать про початок горотворних рухів в суміжному Середземноморському геосинклінальному поясі.
Центральна частина платформи була областю зносу; в західній частині продовжувалось утворення трапів плато Декан.
Австралія – палеоген в центральній частині континенту (басейн р. Ер) та на окремих ділянках південно-західного узбережжя. В басейні р. Ейр – континентальні відклади: озерні мергелі й глини, галечники, піски, буре вугілля.
На узбережжі в палеоцені та ранньому еоцені в умовах дельт формувались вугленосні відклади (піски з вуглефікованою деревиною та вугіллям) а у пізньому еоцені – олігоцені – морські глауконітові піски й мергелі.
Континент був горбистою сушею. В східній частині якої була широка алювіально-озерна рівнина. Вузька смуга вздовж південно-західного узбережжя була низовиною. Куди у другій половині палеогену трансгресувало море.
До середини палеогену існував зв’язок Австралії та Антарктиди.
Геосинклінальні пояси. Тихоокеанський геосинклінальний пояс. В західній частині Тихоокеанської геосинклінальної області відповідний режим в палеогені існував тільки на сході, де земна кора зберегла високу рухливість: Коряцьке нагір’я, Камчатка. Алеутські о-ви, Куріли, Японські, Філіппінські, Індонезійські о-ви та Нова Зеландія. Утворились ланцюги великих та малих островів, шельфові зони, океанічні западини.
На сході Азії палеогенові відклади утворюють чотири смуги. Які різко відрізняються складом порід й ступенем їх дислокованості.
1) Західна смуга – від Чаунської губи й узбережжя моря Беринга до південного-сходу Китаю поширені горизонтально залягаючи покрови базальтів й континентальні, іноді вугленосні, товщі. Вони входять до складу Чукоцько-Катазійського крайового вулканогенного поясу.
2) На схід – в Японії, на західному узбережжі Сахаліну, заході Камчатки в центральній й західній частинах Коряцького нагір’я – розташовані слабко дислоковані континентальні й морські відклади з пачками вулканогенних порід. Майже всі розрізи містять вугленосні відклади. Потужність палеогену – 3 км.
3) Наступна смуга – південний-схід Японії, схід Камчатки, південний-схід Коряцького нагір’я – палеоген складений інтенсивно дислокованими морськими відкладами потужністю до 6-7 км; піщано-глинисті й різноманітні вулканогенні товщі.
Схід Камчатки: знизу розрізу – чергування конгломератів. Аргілітів й пісковиків, що міняються флішовидними теригенними породами (палеоцен – 1200 м), вище ефузиви андезитового складу, туфо-пісковики, алевроліти (еоцен – 2200 м); туфо-авлевроліти, кременисті аргіліти, алевроліти з карбонатними конкреціями (олігоцен – 1100 м). Це розріз геосинклінального типу.
Про що свідчать великі потужності, складна дислокованість порід та вулканізм. На нагромадження осадків в глибоководних умовах помірно холодного басейну вказують знахідки виключно планктонних форамініфер й відсутність карбонатних порід.
4)Найбільш східна смуга палеогену – розташована на Курилах та Алеутських о-вах – де розвинуті потужні слабко дислоковані вулканогенні товщі.
Порівняння палеогенових відкладів в цих чотирьох смугах показує, що їх дислокованість зростає в східному напрямку.
Перша з заходу смуга – характеризує крайовий вулканічний пояс, друга – міогеосинкліналь; третя – евгеосинклінальна зону; четверта зона – східна, мабуть ще не завершений геосинклінальний режим.
На південному-сході Азії та Індонезії палеогенові відклади різноманітні, що віддзеркалює тектонічний режим. Найбільш дислокований та метаморфізований палеоген в гірській частині о.
Нова Гвінея, де поширені багатокілометрові товщі філітових сланців з черепашками молюсків. На інших о-вах палеоген значно менше дислокований й представлений як континентальними (пісковики, бітумінозні аргіліти з прошарками вугілля), так й морськими товщами (кварцові та аркозові пісковики з морськими молюсками, мергелі та рифові вапняки).
На Філіппінах – метаморфізованій базальти й андезити. Кременисті сланці попелові туфи, які змінюються вгору за розрізом теригенно-карбонатними породами. Формування цих товщ відбувалося в евгеосинклінальній зоні.
В Новій Зеландії є дислоковані палеогенові відклади морського та прибережно-морського походження: глини, мергелі, вапняки, глауконітові пісковики, кременисті алевроліти з морськими молюсками й планктонними форамініферами.
На о. Південний – пачки вугленосних відкладів, туфо-брекчій та піллоу-лав.
У східній частині Тихоокеанського геосинклінального поясу – геосинклінальний режим в палеогені зберігся у вузький смузі при березі Північної та Південної Америки – на границі з глибоководними жолобами окраїн Тихого океану (Пацифік).
На заході північноамериканської частини цієї області в результаті інтенсивних тектонічних рухів та вулканічної діяльності сформувались потужні товщі дислокованих морських теригенно-кременистих й вулканогенних порід.
Для цих районів типовий розріз палеогену Берегових хребтів. Тут нижня частина розрізу потужністю близько 4 км складена базальтами й андезитами, часто піллоу-лавами з про верстками туфо-пісковиків й кременистих аргілітів.
Вище вони змінюються 5-км товщею пісковиків, глинистих сланців, туфо-пісковиків, туфо-алевролітів, в вгорі – потужними горизонтами конгломератів, що вказує на інтенсивний підйом Кордильєр, звідки відбувався знос уламкового матеріалу. Морські відклади на сході заміщуються континентальними червоноколірними (строкатими) піщано-глинистими, іноді вугленосними, товщами невеликої потужності (біля 1 км).
В південноамериканській частині геосинклінальної області інтенсивне накопичення осадків почалось з еоцену. Тут розвинуті потужні (до 10 км) дислоковані, переважно морські теригенні відклади, утворені в глибоководних западинах та прибережних зонах Тихого океану.
В центральних та східних районах Анд утворились піщано-глинисті й мол асові комплекси з вугленосними та вулканогенними пачками. Вони заповнювали крайові прогини, численні між гірські западини й грабени, які були утворилися в межах гірської гряди, що піднімалася в цей час.
Утворення грабенів супроводжувалось сильним вулканізмом.
Середземноморський геосинклінальний пояс. В палеогені являв поєднання мілководних морів, напівізольованих лагун, острівних архіпелагів та глибоководних западин, що обмежували Євразійський континент з півдня.
В альпійсько-Гімалайській частині поясу осадконагромадження відбувалось у декількох прогинах, що були відокремлені серединними масивами – областями палеозойської консолідації. Такий прогин існував й на території сучасних Карпат, де в морських умовах накопичувались потужні товщі теригенного флішу.
В деяких прогинах на території Альп на початку палеоцену також формувались флішоїдні. Переважно піщані осадки. Друга половина еоцену – прогини розширились, морський басейн зайняв значні площі, серед осадків переважають карбонатні – нумулітові вапняки, мергелі, карбонатний фліш.
В пізньому олігоцені осадконагромадження переривається процесами складкоутворення й підняття. Інтенсивне осадконагромадження, а потім часткова інверсія в палеогені захопили й інші частини південної Європи (Піренеї, Апенніни. Балкани, сучасне узбережжя Адріатичного моря; також північ Атласу, Малу Азію, Іранське нагір’я, Гімалаї, південний-схід Азії.
На Кавказі існували прогини, які обмежували Головний Кавказький хребет. В північному прогині – глинисто-карбонатні мули та вапнякові глини з прошарками пісків, в південному прогині – флішоїдні товщі.
Південніше, на Малому Кавказі, потужна товща вулканогенно-осадочних відкладів. Активний вулканізм проявився й в більш східних й південних частинах геосинкліналі: Туреччина, Іран, Афганістан.
На заході Гімалаїв в палеоцені та еоцені продовжувалось накопичення потужної товщі морських теригенних й органогенних осадків (фліш Інду; в олігоцені почались процеси підняття й складкоутворення.
Океани: Палеогену нема тільки в центральній частині південної Атлантики, західній частині Індійського океану, на сході Тихого океану, заході Північного Льодовитого океану, тобто в зонах що межують з центрально-океанічними хребтами. 90% свердловин Атлантичного й Індійського океану підняли мілководні – та осадки, що утворені в верхній частині батіалі.
Палеоцен – карбонатні форамініферо-кокколітові мули; великі площі займають кременисті (радіолярієві та діатомові) мули.
Головна маса теригенних осадків (піски, алеврити, глини, які поступали з суші відкладались в епіконтинентальних морях. Андезитовий вулканізм – в активних зонах – на півдні Євразії та на заході Північної та Південної Америки.
Океанічні течії існували поблизу поверхні й не торкались придонних вод.
Де утворювалось вуглекислотне та сірководневе зараження.
Зафіксовано безліч перерв, що пов’язані з малими швидкостями седиментації та наступними розмивами. Середня температура 12-15 оC.
Атлантичний океан розширився відносно крейди, переважала карбонатна седиментація. В котловинах Північної Америки та Європейській – глибоководні глини; на плато Роколл – вулканізм.
Індійський океан був значно відмінним за контурами від сучасного східну частину океану займав глибоководний басейн з пелагічними глинами.
На заході вздовж Африки – невеликі глибоководні западини, заповнені продуктами розмиву континенту.
В центральній частині – серединно-океанічний хребет й широка зона відносно малих глибин.
Кременисті мули – вздовж окраїн північних континентів.
В Тихому океані потужні осадки нагромаджувались поблизу екватору. В еоцені Антарктида відокремилась від Австралії та Південної Америки.
Поверхневий теплообмін океану порушився й змінився теплообміном глибинних вод, утворились системи підводних течій.
Це викликало розмиви, перерви й перевідкладення донних осадків; циркуляцію придонних вод – позбавлення від зараження сірководнем… Збільшення суші, гороутворення в Середземноморському поясі, в екваторіальній зоні викликали збільшення площі теригенних осадків.
Атлантичний океан в еоцені стає більш широким та глибоким; глибоководні осадки є в південній частині. В Індійському океані серед теригенних осадків намітився еоловий матеріал. Пацифік – встановлено чорні й бурі кремені біогенного походження.
В олігоцені – продовжувалось глобальне похолодання, ріст кліматичних контрастів, регресія океанів, Збільшилась гідродинамічна ізоляція Антарктиди, де починається покривне зледеніння.
Біля 38 млн. р. тому льодовики досягли океану з’явились айсберги. Висхідні рухи на території Тетісу продовжувались; утворюються Середземне, Чорне, Каспійське моря. В зв’язку з регресією зросли площі розмиву континентів й поширилась зона при континентальних й пелагічних теригенних осадків.
З’явився новий тип – льодовиково-морський. Почала формуватися сучасна схема зональності осадконагромадження. Індійський океан за обрисами наблизився до сучасного.
В осадках Тихого – значне місце посіли тур бідити та продукти вулканічної діяльності.
Клімат та палеобіогеографія.
За розподілом тваринного світу виділено три провінції Центральну (Середземноморську) Північну й Південну.
Центральна охоплювала Тетіс й визначалась широким розповсюдженням нумулітів, коралів, пелеципод й гастропод з товстими черепашками.
Північна та Південна провінції мали значно бідніший склад молюсків, коралів та нумулітів не було. Зональність підтверджується вивченням рештків рослинності. Вічнозелені тропічні рослини на території Європи та Південної Азії окреслюють зону тропічного та субтропічного клімату.
Зона помірно теплого клімату за рештками листопадних та хвойних займала більшу частину Азії, Північну Америку, Сучасну Арктику, включаючи Шпіцбергену та Гренландію. Такий розподіл характерний для першої половини палеогену.
Тоді клімат на планеті був значно м’якшим за сучасний. В ранньому та середньому еоцені середньорічна температура в Європі складала 27 оC (найвища за мезокайнозой), але вже наприкінці еоцену вона знизилась до 7-10 оC (як тепер), а в олігоцені – 5-7 оC.
Максимальне потепління співпадає з максимумом трансгресії, а похолодання індикатор початку регресії, коли з’явились льодовики в Антарктиді.
Кліматична зональність стала різкою. Границі зон зсунулись до екватору.
Корисні копалини:
Боксити – Австралія (півострів Йорк), Гвінея, Ямайка, Сурінам, Гайана (разом 95% Al);
Марганець – олігоцен Причорномор’я, Кавказ, Західна Африка (Монада);
Залізна руда – олігоцен – оолітові й боксити Північної Америки та півдня Західного Сибіру;
Нафта – Ірак, Іран, Венесуела, Афганістан, Передкавказзя, Карпатські;
Газ – Ставропілля тощо;
Кам’яне вугілля – Сахалін, Японія (Хоккайдо. Кюсю), схід Китаю;
Буре вугілля – Рейнський буро-вугільний басейн, США – Північна Дакота;
Фосфорити – Марокко, Алжир, Туніс тощо;
Ртуть – Альмаден, Італія, Югославія, СНГ
Уран – США (Вайомінг)
Мідь – США (Юта-коппер, Бінгем), Чилі, Болівія;
Мідь, молібден – Перу;
Золото – Північний схід – Чукотка;
Вольфрам, молібден – Кавказ (Тернауз);
Графіт – Сандра – Мексика.
