Четвертинний (Антропогеновий) період (система) для Історичної Геології
Четвертинний (Антропогеновий) період (система).
Триває й зараз, власне ми сучасники його початкової стадії. Був виділений в 1829 р. бельгійцем Ж.. Денуайє. Зараз частіше застосовують термін “антропоген” запропонований в 1922 р. О.П.Павловим. Це синоніми, але пріоритет за терміном Денуайє.
Головні особливості квартера, як ще називають цей період:
1. Надзвичайно мала тривалість – 1,6 млн. р. за рішенням INQA (3,3-0,7 за різними даними).
2. Поява й розвиток людини та його матеріальної культури.
3. Різкі багаторазові зміни (коливання) клімату. {Похолодання призводили до періодичного виникнення зледенінь в зонах арктичного (антарктичного), бореального, помірного клімату та викликали зволоження клімату в низьких широтах. В епохи потеплінь (міжльодовикові) площі, що були вкриті льодом, різко скорочувались, в низьких широтах зростала посушливість клімату}.
4. Неодноразові великі планетарні зміни рівня Світового океану, що викликали трансгресії та регресії в межах шельфу й берегових зонах материків.
Низка специфічних рис відрізняє й самі осадки антропогену, що формуються й зараз. Головні з них: практичне повсюдне поширення відкладів квартеру на поверхні суші й на дні водойм (озера, моря, океани); складний характер будови розрізів, строкатість та швидка мінливість літологічного складу й походження; відносно коротка тривалість утворення й малі потужності (від см до 200-300 м, рідко більше), за відносно високої швидкості нагромадження осадків; пухкі й рухливі майже всі різновиди відкладів; велика роль в утворенні рельєфу.
В основу підрозділів квартеру покладені:
1) клімато-стратиграфічний принцип – чергування похолодань (зледенінь) та потеплінь (міжльодовикових епох).
2) для визначення віку та стратиграфічного поділу й кореляції все ширше використовують палеонтологічні та літологічні методи.
3) важливу роль відіграють методи “абсолютної геохронології” особливо для QIII та QIV (від 65000 до сучасності – “радіовуглицеве” датування).
4) широко застосовують палеомагнітні методи.
“відділ” та “ярус” не придатні, тому запропоновано назви “розділ” та “ланка”.
Поділ квартеру на три частини, яким в зв’язку з малою тривалістю їх утворення терміни відділи непридатні, тому вживають термін „розділ”.
Дві нижні ланки складають еоплейстоцен, наступні три – плейстоценовий розділ; остання – відповідає голоцену – QIV. Індексуються ці підрозділи римськими цифрами. До еоплейстоценових підрозділів додають літеру “E”.
Як було вже зазначено раніше деякі дослідники вважають доцільним проводити межу на рівні 3,3-3,4 млн. р., що відповідає базальним шарам акчагилу, співпадає з появою людини та фіксується зміною знаку магнітної полярності. Цей варіант здається логічним, але сесія INQA в Москві 1982 року прийняла межу в основі Апшерону – 1,6 млн. р.
Наземна рослинність почала формуватися ще за еоплейстоцену. Вимирають або скорочуються ареали теплолюбних форм, які змінюються властивими помірному та холодному клімату формами; скорочуються ліси, розширюються степи. Відбуваються неодноразові, пов’язані з чергуванням похолодань (зледенінь) та потеплінь (міжльодовикових епох), зміщення пустельних, степових, зони тайги та тундрових рослинних зон на південь або північ, що досягали 400-600 км відносно сучасного положення.
В морях широко розповсюджувались молюски, форамініфери, остракоди, діатомеї, що мають суттєве стратиграфічне значення. Особливо великі еволюційні зміни відбулися серед ссавців.
В першій половині еоплейстоцену існували тварини, рештки яких сформували молдавський та
хапровський комплекси: деякі види слонів, еласмотерій, олень, верблюд, шаблезубий тигр, носоріг, ведмідь тощо. Степовий та лісостеповий ландшафт.
Наступний – таманський – QEII – відрізняється скороченням ареалу та чисельності теплолюбних видів, а також широким розповсюдженням коней та оленів.
Тираспольський комплекс QI (нижній плейстоцен – частково еоплейстоцен) – з’являються водостійкі – вівцебик, північний олень, лемінг. В південних зонах – численні слони, коні, віслюки, носороги, бізони.
Сингільський комплекс (лихвінське потепління, міндель-рис, початок середнього плейстоцену) – лісовий слон, носоріг, сайгак, кінь.
Хазарський комплекс (найбільше похолодання – дніпровське, рисське зледеніння та одинцовське потепління) – слон, кінь, бізон, сайгак, носоріг, верблюд.
Верхньопалеолітичний комплекс – мамонт, волохатий носоріг, північний олень, лось, вівцебик, песець, лемінг, тушканчик тощо.
Сучасний комплекс (голоцен), сформувався з останнього (верхньопалеолітичного) за відсутності мамонта, волохатого носорога та низки інших форм – різкого розширення ареалу решти тварин, що існують ще й тепер. Це час приручення тварин людиною.
На південних материках, де в ці часи були тропічно-екваторіальні зони, зміни були значно слабшими завдяки стабільності клімату, де збереглися реліктові неогенові форми.
Поява людини – найбільш суттєва особливість квартеру з нашої (людської) точки зору. Її попередником була форма проміжна між мавпою та людиною – так званий австралопітек (південна мавпа), вік 5,5-0,9 млн. р., об’єм мозку – 530-550 см3, як сучасні людиноподібні мавпи, вони користувались палками та камінням.
Наступна ступінь – Homo habilis (людина уміла), – 3,4-2,8 млн. р., об’єм мозку – 700-800 см3 – користувались примітивним кам’яним знаряддям, що отримало назву олдувайської культури (гальок).
Найбільш пізні предки людини – архантропи: пітекантроп (600 тис. р.), гейдельберзька людина та синантроп (200-250 тис. р.) об’єм мозку – 1050 см3. Рештки синантропів знайдені поряд з кам’яним знаряддям та кістками тварин. Їх культура має назву ашельської.
На межі QII та QIII разом з останніми архантропами існували палеоантропи – неандертальці, які вміли видобувати вогонь, жили мисливством та збиранням дарів природи. Їх стоянки, знаряддя високого ступеню обробки мають вік 200-170 до 35-30 тис. р. й називаються мустьєрською культурою (за містечком у Франції).
Неоантропи не відрізнялись від сучасних людей.
Вони з’явились 45-40 тис. років тому, їх культура відзначається досконалою обробкою знарядь ( кам’яних молотків, сокир, в яких свердлили отвори для держаків – топорищ). Вони вміли вирізати статуетки з каміння та кісток, залишили на стінах печер малюнки.
З початку голоцену – 10 тис. р. тому переважають люди сучасного типу, в культурі яких послідовно змінюються такі епохи: мезоліт (винахід лука й стріл), неоліт (шліфоване знаряддя, гончарне виробництво, початок скотарства та землеробства), бронзи та заліза.
Розповсюдження генетичних типів четвертинних відкладів.
Більшу частину сучасної суші складають континентальні товщі антропогену.
Серед них найбільш розповсюджені водні (річкові, озерні, болотні), льодовикові ( в тому числі льодовиково-річкові та озерно-льодовикові) та еолові відклади. Континентальні – займають приблизно 80% поверхні суші, але розповсюджені нерівномірно.
Наприклад, Антарктика весь комплекс осадків – льодовикові, вони складають також 50% площі Північної Америки та Канадського арктичного архіпелагу, 20% (за Марковим) площі Євразії. Більше половини поверхні земного шару займають батальні та абісальні теригенні, органогенні, хемогенні та вулканогенні осадки.
Значно менші площі займають осадки шельфу. Серед морських осадків особливий інтерес викликають гляціально-морські відклади (льодово – та льодовиково-морські), які утворюються плаваючим льодом та айсбергами, а також морени шельфових, гірських та покривних льодовиків.
Саме цей тип осадків широко розповсюджений у північних та південних морях, що оточують материки та на широких просторах рівнин субарктичної Євразії, Північної Америки (Канади та Аляски) – це глини, суглинки, щільні та неясно шаруваті, які містять гравій, щебінь, гальки, валуни, брили.
На суші вони звичайно сприймаються за морени, тому отримали назву мореноподібних.
Особливості розвитку континентів.
В еоплейстоцені та ранньому плейстоцені завершився геосинклінальний процес, а земна кора в межах альпійських складчастих поясів рухома ще й зараз – відбуваються підняття гір й опускання (південна частина Каспію, Чорне, Егейське, Мармурове, Мексиканська затока, низька міжгірних западин, де відбувається накопичення найбільших товщ антропогенових відкладів.
Всі ці області характеризуються проявами сучасного вулканізму й найбільшою сейсмічністю.
Регресія викликана зниженням рівня моря з 150-200 до 250-300 м.
В ранньому та середньому плейстоцені змінилася широкою трансгресією.
Під рівень моря занурилися простори сучасного шельфу, а також прибережних рівнин континентів, знову відбувся розділ Євразії, Північної та Південної Америки.
З пізнього плейстоцену обриси материків стають близькими сучасним.
Коливання рівня Світового океану, обумовлені зміною ємності складаючи його западин, через утворення серединно-океанічних хребтів й рифтових зон та спряжених з ними піднять й занурень; що призвели до значних змін клімату: Західна Європа – порівняно теплий клімат неоплейстоцену – вільнюський (дольодовиковий) час – гюнц-міндельське потепління міняється в кінці раннього плейстоцену – хвилею похолодання.
В Європі центрами зледенінь були Альпи та Скандинавія, розвиток зледеніння в Альпах досягав підніжжя гір (міндельське зледеніння), а з скандинавського центру досягав північних меж Білорусі та р. Оки, де описані моренні горизонти потужністю від 1-2 до 60 м.
Зледеніння проявилися на Північному та Полярному Уралі, в гірських масивах Південного та Східного Сибіру, в Північній Америці та Гренландії.
На інших континентах в кінці раннього плейстоцену фіксуються підвищення вологості й деяке збільшення площі гірських льодовиків.
Початок середнього плейстоцену: міндель-рис (лихвінський, тобольський час) на всіх материках крім Антарктиди, є етапом тривалого, майже повсюдного потепління, коли клімат був теплішим сучасного.
На межі 300 тис. р. тому почалось найбільш довге (майже 130-180 тис. р.) та значне похолодання плейстоцену – рисське (середньоросійське), яке в середині відтинку часу переривалось коротким потеплінням (рославльським, одинцовським, шартимським). Перша хвиля QII похолодання призвела до найбільш широкого зледеніння Північної півкулі – дніпровського (самарського). Друга хвиля – московське (тазівське) значно менша. Язики першого зледеніння досягали Дніпропетровська та Сталінграду.
На заході частини Британських островів.
Ще більш широкими виявилися площі багаторічної мерзлоти. Московський льодовик досягав Москви. Обидва зледеніння на Уралі та в Сибіру мали гірський характер. Лише на плато Путоран – був покривний льодовик.
В межах Північної Америки льодовики покривали всю північну її частину й змикались з гірськими – Кордильєр. На півночі Євразіє синхронно з вказаними зледеніннями відбувались наростання трансгресій – максимум (московський), коли рівень моря був на 100-200 м вище сучасного.
Море заходило на південь долинами Лени та Єнісею.
Початок пізнього плейстоцену – потужне потепління – міжльодовикове (тераси висотою 50-60 до 75 м) за яким відбулось пізньочетвертинне – валдайське зледеніння мало найменшу площу. Валдайська морена – на північному-заході СЄП обумовила горбистий рельєф. валдайське зледеніння, яке розповсюджувалось переважно в горах й лише деякі дослідники припускають те, що він (льодовик) доходив до межі Білорусі та Валдайської височини.
Вздовж Арктичного узбережжя Євразії Валдайській горизонт утворив тераси на висоті від 20 до 10-12 м. Лише в Скандинавії, на Кольському півострові та на о-вах Арктики в наслідок молодих піднять тераси фіксуються на висоті до 100 м й більше. В межах Каспію за пізнього плейстоцену розвинулась хвалинська трансгресія, що охопила значну частину Прикаспійської низовини.
В кінці плейстоцену, коли льодовик покривав тільки територію Скандинавського пів-ва, озера злились разом, почалось формування Балтійського моря через кілька етапів: Йольдієве, Анцилове, Літоринове та Древньобалтійське моря.
Південні материки за четвертинного періоду.
Сліди зледенінь знайдено лише в гірських ділянках південної Америки, Африки та Австралії. Снігова лінія там в той час проходила на кілька сот м нижче сучасної, місцями льодовик спускався майже до моря (о. Нова Зеландія).
В Південній Америці зледеніли Анди, в Африці – льодовики на горах Атласу, а в Екваторіальній Африці вони спускались до схилів вулканів Кенія та Кіліманджаро на 270 м нижче сучасних.
В Австралійських Андах вони були на висоті 1000 м вище рівня моря (зараз зледеніння відсутнє).
Загальна характеристика тектонічних рухів упродовж четвертинного періоду. Починаючи з олігоцену альпійський орогенез відзначався на територіях древніх й молодих платформ підняттями й пов’язаними з ними регресіями моря, що досягло свого максимуму не початку антропогену.
В процесі епіплатформного орогенезу сформувався сучасний гірський рельєф на Африканській та Сибірській платформах, центральній та східній частинах Урало-Монгольського поясу; в Кордильєрах та Верхояно-Чукоцькій мезозойських складчастих областях.
Виникли великі глибово-склепінні підняття разом з численними прогинами, міжгірними западинами, що звичайно мають грабеноподібні будову. Місцями супроводжувалися ефузивним та інтрузивним магматизмом.
Корисні копалини:
1- россипи: золото, платина, каситерит, алмази, ільменіт, циркон, рутил; 2 – осадочні руди: бобові залізні руди, озерно-болотні та озерні, морські залізо-марганцеві конкреції, мідь, ванадій, фосфорити, глауконіт, з корою вивітрювання тропічних та субтропічних поясів пов’язані родовища кобальту, нікелю, міді, марганцю бокситів та вогнетривких глин; 3-нерудні: гравійно-піщані суміші, піски формувальні та для виготовлення скла, черепичні, цегляні, бентонітові та діатомові глини, а також будівельний камінь, сірка, сіль то борати; 4 – горючі: тільки в антропогенових відкладах розповсюджені поклади торфу; 5-підземні води четвертинних алювіальних та пролювіальних відкладів та між моренних горизонтів є де – інде головним джерелом прісної води. Підземний лід та мерзлі породи використовуються для обладнання в них холодильних камер та сховищ.
Лід Антарктики та айсберги вважається можуть стати джерелом прісних вод для посушливих районів Південної півкулі.
Альпійська епоха складчастості та її результати.
Геологічна історія з пізньої крейди до сучасності виділяється в альпійський етап. Геосинклінальні процеси цього етапу відбувались в двох областях Земної кулі: периферією Тихого океану (в Тихоокеанському геосинклінальному поясі) та між північними та південними платформами (в Середземноморському геосинклінальному поясі).
За пізньої крейди та палеогену відбувалось накопичення потужних теригенних та карбонатних товщ. В низці прогинів відкладалися флішеві формації. Велику роль відігравали також вулканогенні формації.
З початку неогену, а місцями раніше, з олігоцену відбувалась інверсія та гороутворення, яке досягло максимуму в пліоцені. Альпійські складчасті рухи й гороутворення найбільш інтенсивно проявились в Середземноморському геосинклінальному поясі. На широких просторах від Андалузьких та Атлаських гір до Гімалаїв виникли складно побудовані гірські області.
В Тихоокеанському поясі утворились структури коряцького нагір’я, Камчатки, Курильських островів, Японії та Індонезії. В результаті магматичної діяльності в складчастих поясах виникли рудні родовища. Біля підніжжя гірських хребтів за неогену та антропогену відкладались потужні товщі молас.
В межах платформ с кінця ранньої крейди, почалась трансгресія ( максимум прийшовся на пізню крейду) та потім широка регресія (максимум в пліоцені) – вся територія сучасних шельфів являла собою сушу.
Середконтинентальні моря кайнозою, накопичення теригенних та кременистих осадків, менше карбонатів. В серед континентальних западинах – піщано-глинисті осадки.
Для озерних та річкових відкладів характерні залізні та марганцеві руди. Вугленакопичення властиве прибережним та серед континентальним рівнинам палеоцену та еоцену. Кори вивітрювання з бокситами, а з відкладами мілководних басейнів пов’язані нафтоносні товщі.
Наступна особливість альпійського тектонічного етапу – потужний епіплатформний орогенез. Зросли масштаби рифтогенезу та пов’язаного з ним вулканізму. Гороутворення, наслідок регресія; формування сучасного рельєфу – поглиблення та розширення океанів.
Вважається, що з кінця палеогену почалось утворення океанічної кори а Північному Льодовитому океані, рифтів Аравійському та Червоному морях…
Різкі коливання клімату, аж до зледеніння. В органічному світі переважали покритонасінні та ссавці… Пелециподи та гастроподи, кременеві та вапнякові мікроорганізми.
Додаток. Головні геологічні структури материків
І. Східноєвропейська платформа. Докембрійські платформи та масиви:
Позитивні структури: 1 – Балтійський щит, 2 – Український щит (УЩ), 3 – Білоруська антекліза, 4 – Воронезька антекліза, 5 – Тиранське підняття.
Контури їх визначаються виходами більш древніх утворень.
Негативні структури: 6 – Московська синекліза (розташована між Балтійським щитом, Білоруською та Воронезькою антеклізами та Тиманом), 7 – Східно російська западина (басейн Ками), 8 – Печорська синекліза (між Тиманом, Пай-Хоєм та Полярним Уралом), 9 – Прикаспійська западина, 10 – Дніпровсько-Донецька западина (між УЩ та Воронезькою антеклізою) 13 – Польсько-Литовська западина (Прибалтика), 14 – Перед уральський прогин (вдовж Уралу), 15 – Причорноморська западина (між УЩ, Подільською плитою, Кримськими горами та Добруджею), 96 – Передкавказький прогин (між Ставропольським підняттям та Великим Кавказом), 16 – Передкарпатська западина (між Карпатами та Подільською плитою.
ІІ. Сибірська платформа. Позитивні структури: 17 – Анабарський щит, 18 – Алданський щит, 19 = Туру ханське підняття, 20 – Єнісейський кряж, 21 – Східні Саяни, 22 – гори Прибайкалля (Приморський та Байкальський хребти), 23 – гори Забайкалля (Хамар-Дабан. Улан-Бургаси, Баргузинський та інші хребти), 24 – Патомське та Байкальське нагір’я, 25 – Становий хребет
Негативні структури: 26 – Хатанзька западина (долина р. Хатанга), 27 – Перед верхоянський прогин, 28 – Лено-Вілюйська западина, 29 – Ангаро-Ленський прогин, 30 – Іркутська (Черемхівська) западина, 31 – Канська западина, 32 – Тунгуська западина.
III – Баренцова платформа – докембрій на островах: 33 – Франца-Йосипа, 34 -Комсомолець, 35 – Октябрської революції.
IV- Карська платформа – Таймирський масив
Серединні докембрійські масиви: 37 – Кокчетавський, 38 – Улутавський, 39 – Чукоцький, 40 – Колимський, 41 – Омолонський, 42 – Тайгоноський, 43 – Охотський, 44 – Буреїнський.
Області каледонської складчастості: 34 – о. Комсомолець, 35 – о. Октябрької революції (архіпелаг Північна Земля), 45 – Північно-західний Казахстан, 46 – Північний Тянь-Шань, 47 – Гірський Алтай, 48 – Гірська Шорія, 49 – Кузнецький Алатау, 50 – Західні Саяни, 51 – гори Західної Туви, 101 – Яблуневий хребет.
Області герцинської складчастості: 52 – Донецький кряж, 53 – Скіфська плита, 54 – Нова Земля, 55 – Пай-Хой, 56 – Урал, 57 – Туранська плита; 58 – Середній Тянь-Шань, 59 – Південний Тянь-Шань, 60 – східна частина Казахстану, 61 – Рудний Алтай, 62 – Салаїрський кряж, 63 – Коливань-Томська зона, 64 – гори Таймиру (хребет Биранга), 65 – Борщовочний хребет, 66 – хребет Джагди, 67 – Буреїнський хребет, 102 – о. Більшовик.
Западини: 68 – Західносибірська, 69 – Тургайська, 70 – Тенгізька, 71 – Джезказганська, 72 – Чуйська, 73 – Ферганська, 74 – Іссик-Кульська, 75 – Ілійська, 76 – Балхашська, 77 – Карагандинська, 78 – Зайсанська, 79 – Кузнецька, 80 – Мінусинська, 81 – Тувинська.
Області тихоокеанської складчастості: 82 – Верхоянська зона, 83 – Янська зона, 84 – Анюйсько-Чукоцька зона, 85 – Сіхоте-Алінська зона, 99 – Новосибірські острови, 100 – о. Врангеля.
Області альпійської складчастості: 86 – Карпати, 87 – Кримські гори, 88- Великий Кавказ, 89 – Малий Кавказ, 90 – Копетдаг, 91 – Памір, 92 – Коряцький та Камчатський хребти
93 – Курильські о-ви, 94 – Сахалін
Западини області альпійської складчастості: 95 – Закарпатська, 97 – Ріонська, 98 – западина Кури.
V. Головні структурні елементи Західної Європи.
Докембрійські щити та масиви: 1 – Балтійський щит, 2 – Еріо (Шотландія, Шетландські о-ви, Гебридські о-ви), 3 – Іспанська Мезета, 4 – Корсиканський, 5 – Сардинський, 6 – Бретонський, 7 – Центрально-Французький, 8 – Вогези, 9 – Шварцвальд, 10 – Чеський (Богемський), 11 – Македонський, 12 – Родопський.
Проблематичні щити: 13 – Гібралтарський, 14 – Тірренський, 15 – Адріатичний, 16 – Угорський, 17 – Валахський.
Області каледонської складчастості: 18 – Шпіцберген, 19 – Скандинавські гори, 20 – гори Шотландії, 21 – гори Ірландії.
Області герцинської складчастості: 22 – Армориканські гори, 23 – Арденни, 24 – Рейнські Сланцеві гори, 25 – Тюрінзький ліс, 26 – Рудні гори, 27 – Судети, 28 – Свентокшишські гори, 29 – Добруджа, 30 – Севенни, 31 – внутрішні Балкани, 32 – Пенніни, 33 – Каталонські гори, 34 – Іберійські гори, 35 – Астурійські гори, 36 – зона Бріансоне в Альпах.
Області тихоокеанської складчастості: 37 – П’ємонтська зона Альп, 38 – Субгерцинська зона Альп, 39 – Балкани (Стара Планина), 40 – внутрішні Динаріди, 41 – Південні Карпати.
Області альпійської складчастості: 42 – Сієра Морена, 43 – Андалузькі гори, 44 – Піренеї, 45 – Альпи, 46 – Карпати, 47 – Балкани, 48 – Динаріди, 49 – хребет Пінд, 50 – о. Кріт, 51 – о. Сицилія, 52 – Болеарські о-ви.
Западини: 53 – Північно-Германська, 54 – Англо-Паризька, 55 – Аквітанська, 56 – Північно-Германська, 57 – Андалузька, 58 – Ронська, 59 – Арагонська, 60 – Швейцарська, 61 – Віденська, 62 – Ломбардська, 63 – Угорська, 64 – Валаська.
VI. Головні структурні елементи Азії (за межами СНД)
Докембрійські платформи: I – Індійська, II – Китайська;
Щита та масиви: 1- Індійський, 2 – Шрі-Ланка, 3 – Корейсько-Шандунський, 4 – Сичуаньський, 5 – Таримський, 6 – Тибетський, 7 – Індо-Синійський.
Області байкальської складчастості: 9 – Алтин-Таг, 10 – внутрішній Монгольський синклінорій, 11 – гори Північної Кореї, 12 – гори Південної Кореї, 13 – південь Шрі-Ланка, 14 – Південь Індії.
Області каледонської складчастості: 15 – Монгольський Алтай, 16 – Алтин-Таг, 17 – Нань-Шань, 18 – Північний захід Цінь-Ліню, 19 – серединні масиви Південно-Китайських гір.
Області герцинської складчастості: 20 – гори Сухебаторської системи, 21 – Хангай, 22 – Хентей, 23 – Гобі, 24 – Великий Хінган, 25 – Малий Хінган, 26 – Куень-Лунь, 27 – Ціньлінь, 28 – Південно-Китайські гори, 29 – Анатолійське плато, 30 – Іранське плоскогір’я.
Області тихоокеанської складчастості: 31 – Трансгімалаї, 32 – Юннань, 33 – В’єтнамський хребет, 34 – Хайнань, 35 – хребет Кардамон, 36 – гори Бірми, 37 – Малаккський хребет, 38 – внутрішні гори Меланезії.
Області альпійської складчастості: 40 – Понтичні гори, 41 – Таври, 42 – Ельбурс, 43 – Загрос, 44 – Гіндукуш, 45 – Каракорум, 46 – Сулейманові гори, 47 – Гімалаї, 48 – Зондський архіпелаг, 49 – Андаманські о-ви, 50 – Нікобарські о-ви, 51 – Філіппінські о-ви, 52 – о. Тайвань, 53 – о. Рюкю, 54 – Японські о-ви, 55 – гори Оману, 56 – хребет Ракхайн.
Западини: 8 – Месопотамська, 39 – Тар, 57 – Гангу, 58 – Сичуанська, 60 – Бейпінська, 61 – Шансі, 62 – Тунгарі, 63 – Цайдамська, 64 – Кашгарська, 65 – Іраваді, 66 – Меконгу, 67 – Менамська.
VII. Північна Америка: Докембрійські платформи: 1 – Канадська; Щита та масиви: 1 – Канадський, 2 – Гренландський, 3 – Колорадо.
Області каледонської складчастості: 4 – гори східної та північної Гренландії, 5 – о. Ньюфаундленд, 6 – північно-східні Аппалачі.
Області герцинської складчастості: 7 – Північноамериканський архіпелаг, 8 – південно-західні Аппалачі
Області тихоокеанської складчастості: 9 – внутрішні Кордельєри (Береговий хребет, Каліфорнія)
Області альпійської складчастості: 10 – берегові Кордельєри, 11- Алеутські о-ви, 12 –В. Антильські о-ви
Западини: 13 – Мічиганська, 14 – Аппалачцький прогин, 15 – Сан-Францісько, 16 – Колумбійська, 17 – Мексиканська
VIII. Південна Америка: Докембрійські платформи: Бразильська; Щита та масиви: 1 – Гвіанський, 2 – Бразильський
Області герцинської складчастості: 3 – Північна Патагонія, 4 – Сієра Пампа, 5 – Гран-Чако
Області тихоокеанської складчастості: 6 – Анди, 7 – Фолклендські (Мальвінські) о-ви
Області альпійської складчастості: 8 – Берегові фіорди Анд, 9 – Вогненна Земля
Западини: 10 – Оріноко, 11 – Амазонська, 12 – Паранаібська, 13 – Сан-Франціску, 14 – Паранська, 15 – Чубут, 16 – Сан Хорхе, 17 – Санта Круз.
IX. Головні структурні елементи Африки: Докембрійські платформи: Африкано-Аравійська; Щита та масиви: 1 – Регібатський, 2 – Ахагарський, 3 – Тібесті, 4 – Гвінейський, 5 – Дагомейський, 6 – Північно-Конголезький, 7 – Аравійський, 8 – Чайлу, 9 – Касаі, 10 – Танганьїкський.
Області герцинської складчастості: 11 – Капські гори, 12 – Внутрішній Атлас
Області тихоокеанської складчастості: 13 – Сахарський Атлас
Області альпійської складчастості: 14 – Зовнішній Атлас
Западини: 15 – Сенегал, 16 – Чад, 17 – Вольта, 18 – Конго, 19 – Окованого, 20 – Калахарі, 21 – Карру, 22 – Сахара
X. Австралія: Докембрійські платформи: Австралійська; Щита та масиви: 1 – Південно-західний, 2 – Центральний
Області каледонської складчастості: 3 – гори Фліндерса (Аделаїда)
Області герцинської складчастості: 4 – Австралійські Кордельєри
Западини: 5 – Карпентарія, 6 – Бонапарта, 7 – Каннінг, 8 – Карнарвон, 9 – Нулларбор (Юкли), 10 – Великий Артезіанський басейн.
Перелік рекомендованої літератури
1. Владимирская Е.В. и др. «Историческая геология с основами палеонтологии. – Л.: Недра, 1985.
2. Короновский Н.В., Якушова А.Ф. Основи геологии. М.: „Высшая школа”, 1991, 416 с.
3. Михайлова А.И., Бондаренко О.Б., Обручева О.П. „Общая палеонтология” М.: „МГУ”, 1989, 354 с.
4. Макридин В.П., Барсков И.С. Палеонтологія; Палеоекологія; Еволюційна теорія. Стратиграфія. Словник-довідник. Харків: „Око”, 1995, 287 с.
5. Гриценко В.П. Палеонтологія. К., ВПЦ „Київський університет”, 2005, 281 с.
